Консульство Австрійської Республіки у Львові (Лемберґу) 1922 – 1938
Історія австрійських представництв у Львові як і в Чернівцях також розпочалась з репатріації австрійських солдатів через дислокованого у Львові «направляючого офіцера» („Dirigierungsoffizier“).
9 липня 1919 року Державне управління закордонних справ повідомило Дипломатичній місії Польщі у Відні, „що має намір встановити у Львові німецько-австрійське паспортне бюро“, „тимчасове керування яким має бути покладене на направляючого офіцера для німецько-австрійських репатріантів при польському штаб-командуванні у Львові Франца Ведама (Franz Wedam).“ [1]
Державне управління запросило телеграфічну згоду польського уряду.
19 липня 1919 року Німецько-австрійське державне управління закордонних справ повідомило Державному фінансовому управлінню, „що з огляду на недоладності, які випливають з тих обставин, що на сьогодні на всю Галичину функціонує лиш німецько-австрійське паспортне бюро у Кракові, воно має намір встановити німецько-австрійське паспортне бюро у Львові. Пов’язані із цим витрати з усією ймовірністю покриються за рахунок надходжень від консульських (паспортних) зборів […]“[2]
Наприкінці жовтня 1919 року радник Дипломатичній місії Польщі у Відні Ґраф Ромер (Romer)[3] завітав на Балльгаусплятц (площа у Відні, де розташоване Міністерство (Відомство) закордонних справ Австрії) і повідомив, „що уряд у Варшаві з радістю зустрів би той факт, що у Львові встановлено паспортне бюро“. У відповідь на це повідомлення з боку Державного управління закордонних справ надійшов офіційний запит до Дипломатичної місії Польщі. Сфера відповідальності паспортного бюро у Львові мала охоплювати Галичину без відомчого округу паспортного бюро у Кракові.
«Направляючий офіцер» у Львові на той час підполковник Теодор Кольбенгайєр (Theodor Kolbenheyer) був проінструктований „відбути до Відня тільки після належної передачі справ паспортного бюро консульському службовцю.“[4] Насправді Кольбенгайєр через непорозуміння, яке виникло в ході кореспонденції, залишив Львів раніше на початку листопада 1919 року.
Непорозуміння було відразу залагоджене на Балльгаусплятц, справа не мала термінового характеру і тому була відкладена до наступних інструкцій. 28 листопада 1919 року керівник Львівського представництва Репатріаційної комісії, уродженець Браунау-на-Інні, майор Рудольф Гарніш (Rudolf Harnisch) завітав на Балльгаусплятц та запропонував з огляду на своє грядуще вибуття з військової служби та намір оселитися у Львові свої послуги на посаді почесного консула Австрійської Республіки.
27 лютого 1920 року „уповноважений представник австр. уряду у Варшаві“ уперше доповідав на тему “встановлення Почесного консульства Австрії у Львові“.
Тим часом на посаду почесного консула знайшлася ще одна кандидатура в особі доктора Райнгольда (Dr. Reinhold), мешканця Львова, вул. Сиктуська (Sixtuskagasse), 46 (сьогодні – вулиця Дорошенка) директора фірми “Райнгольд, Клінкер і Мюнцер“ (“Reinhold, Klinger & Münzer“). Іншими кандидатами були вже згаданий майор Рудольф Гарніш, у 1909-1914 роках дислокований у Львові та одружений з полькою, донькою державного нотаріуса в Самборі Людвіґа Феллера. З липня 1919 року він був керівником філії Австрійської приймальної комісії для репатріантів з Польщі у Львові. Після повернення до Відня у 1920 році проти нього було розпочато слідство за різними звинуваченнями; так, коли існувала загроза окупації Львова українськими військами, він, начебто, за гроші переправляв місцевих жителів як австрійських репатріантів зі Львова у напрямку Австрії. До майбутньої посади виявив також інтерес протеже Асоціації промисловців, біржовий маклер у парафіновому та нафтовому бізнесі у Львові та колишній член правління Львівського осередку Асоціації військово-морських сил Австрії Оскар Фабіан (Oskar Fabian).
Усі кандидатури були відхилені, оскільки Відень з посиланням на негативний досвід відсторонився від проекту встановлення почесного консульського представництва у Львові, як це випливає з протокольного запису посланника Роберта Люкеса (Robert Lukes), начальника 14-го відділу Державного управління закордонних справ, складеного 2 грудня 1920 року. В ньому, зокрема, йдеться про перевантаження роботою консульського представництва у Кракові та необхідність встановлення такого у Східній Галичині. У ньому австрійський дипломат звертає також увагу на східноєврейське питання, з огляду на яке «…запланованому почесному консульству у Львові за жодних обставин не можна надавати паспортних повноважень. Адже завданням Федерального міністерства закордонних справ та підлеглих відомств у Польщі є стримування напливу іммігрантів зі Сходу в тих межах, які відповідають інтересам Австрії. Ці обмеження вимагають точних інструкцій та чиновників, які їх дотримуються… Якщо тепер почесний консул без знання своєї справи та без дисципліни прийматиме у паспортних справах рішення, у належному виконанні яких він зацікавлений з фінансової точки зору, ми знову матимемо справу з усіма можливими службовими халатностями і будемо хлопчиком для биття для усіх відповідних федеральних міністерств. І це ще в більшій мірі, коли ми невдовзі напевне знову станемо об’єктом нападок у зв’язку з шахрайським веденням фінансами у паспортних справах консульства у Львові, як це вже було у випадку з паспортним бюро в Кракові, аж поки штатний керівний службовець не зумів шляхом проведення належного контролю усунути чи, принаймні, знешкодити усі обвинувачення, висунуті на адресу допоміжного персоналу у Польщі. (Тільки нещодавно консул Ледінеґґ відсторонив від служби лікаря паспортного бюро у зв’язку із стягненням останнім надмірних гонорарів).
Відтак за умови наявності необхідного персоналу та виділення для цього бюджетних коштів питання створення у Львові паспортного бюро на чолі з працівником дипломатичної служби, а саме кадровим службовцем виглядає цілком доцільним. Якщо справа до цього не дійде, то паспортне бюро в Кракові і після встановлення почесного консульства у Львові мало б зберегти свої паспортні повноваження для регіону Східної Галичини і з цією метою бути підсилене, щоб відповідати партнерським відносинам за винятком тих рішень, які мусять залишатися прерогативою керівника відомства. У випадку поїздок економічного характеру паспортне бюро в Кракові має узгоджувати свої дії з консульським представництвом у Львові, не будучи однак прив’язаним до отриманої інформації. За умови такого діловодства процедурних затримок, звісно, уникнути не вдасться.»
21 листопада 1919 року Висока Рада Паризької мирної конференції передала Східну Галичину Польщі терміном на 25 років, після чого там мав відбутися референдум.
Оскільки польський уряд ще восени 1919 року дав свою принципову згоду на встановлення у Львові консульського представництва чи паспортного бюро, давши при цьому зрозуміти, що він вітав би встановлення консульства, то в 1921 році розпочалась конкретна підготовча робота із встановлення консульства у Львові, яка, щоправда, швидко застопорилась. 21 квітня 1921 року Державне управління закордонних справ затребувало необхідні бюджетні кошти у Міністерства фінансів, яке дало згоду „на тимчасове встановлення консульства у Львові“, щоправда із тим застереженням, що „оскільки комерційні відносини після настання нормальних умов у будь-якому разі підуть на спад, функціонування консульства передбачене лиш на час існування відповідної потреби, однак не пізніше, ніж до кінця 1922 року.“[5]
Тільки-но справа була врегульована з австрійської сторони, як у зв’язку із ситуацією у Східній Галичині розпочались проблеми з польськими властями.
25 вересня 1921 року повірений у справах „Уповноваженого представництва уряду Австрії у Варшаві“ Кнаффль-Ленц (Knaffl-Lenz)[6] доповідав по справі „Встановлення консульства у Львові“[7], що мав „сьогодні довгу розмову з начальником відділу, посланником Бертоні (Bertoni[8]) на службі в Генштабі, який щойно повернувся з відпустки […] пан Бертоні пояснив мені, що з огляду на те, що питання східних євреїв перейшло наразі у критичну стадію та є, зокрема, предметом переговорів в рамках Ліги Націй, встановлення консульських відомств певних держав у Львові було б на даний момент надзвичайно небажаним для польського уряду. Йому не треба було мене зайвий раз запевняти, що Австрія не знаходиться серед цих країн. Однак, як він мені конфіденційно додав, від декількох держав – ймовірно з натяком на Німеччину та Чехословаччину – надійшли клопотання про встановлення консульства у Львові, задоволення яких хіба-що можуть бути розтягнуті в часі, якщо б такого роду клопотання було задоволено іншій державі. Відтак польський уряд задля уникнення преюдиціальності на свій жаль на даний момент не в стані дати згоду на встановлення австрійського консульства у Львові, як би він не цінував його особливого значення для обох країн. Однак в той же час він би вітав той факт, якщо б паспортне бюро в Кракові було перетворене на консульство до надходження наступних розпоряджень. Поки-що з огляду на переговори неможливо визначити момент, коли з’явиться можливість повернутись до клопотання австрійського уряду, однак вже через декілька місяців ситуація може дозволити польському уряду детальніше підійти до вивчення даного питання.“
Цей звіт не припав до смаку на Балльгаусплятц. На адресу представництва у Варшаві надійшла різка вказівка:[9]: „Тамтешній звіт […] тут вкрай неприємно здивував“, тим більше, що в жовтні 1919 року „польський уряд займав протилежну позицію і ледь не форсував питання встановлення консульського представництва у Львові. Встановлення останнього не відбулось із причин суто бюджетного характеру, однак тепер з об’єктивних причин ця справа стала терміновою, не кажучи вже про те, що генеральний консул Вурціан (Wurzian), який був відібраний на цю посаду, вже був відсторонений від своїх службових обов’язків у Празі […] Кнаффль-Ленц отримав вказівку „як тільки буде можливість повернутись до цього питання у тамтешньому відомстві закордонних справ, наголосити на терміновості встановлення […] та у своїй розмові […] неодмінно також дати зрозуміти, що наш теперішній запит на агреман з огляду на попередню позицію польського уряду взагалі непотрібний та є лише надміром ввічливості […]“.
5 листопада Повірений у справах Уповноваженого представництва уряду Австрії у Варшаві Клемент Вільднер (Clemens Wildner) доповідав про бесіду з питання „якнайшвидшого встановлення консульства у Львові“ у Міністерстві закордонних справ у Варшаві: „[…] польський уряд […] надає великого значення встановленню австрійського консульства у Львові, однак з огляду на теперішню ситуацію у Східній Галичині, яка останнім часом тільки погіршилась у зв’язку з викриттям української змови, може ухилятись від задоволення клопотань різних держав про встановлення консульств у Львові лише тоді, коли на даний момент взагалі відмовлятиметься від встановлення будь-якого консульства іншої держави у Львові. Питання встановлення консульства Австрії у Львові стало нещодавно предметом обговорення в Раді міністрів, де міністр внутрішніх справ[10] з огляду на внутрішньополітичну ситуацію у Східній Галичині надзвичайно енергійно виступав проти встановлення будь-якого консульства у Львові на теперішній момент та принципово відстоював свою позицію.[…] В мене […] склалось певне враження, що зміна позиції польського уряду […] знаходить своє пояснення виключно в обґрунтованій стурбованості, що встановлення певних закордонних представництв, до числа яких не входить австрійське відомство, тільки ще більше ускладнить критичне становище у Східній Галичині, і гадаю, що можу припустити, що буде надзвичайно важко спонукати його (уряд) переглянути його негативну позицію в найближчі два місяці, хоча в якості можливого засобу тиску могло б розглядатись тимчасове призупинення діяльності паспортного бюро у Кракові.“[11]
Консульство Австрійської Республіки у Львові 1922 – 1923
23 лютого 1922 року в якості першого консула Австрійської Республіки у Львові до виконання своїх службових обов’язків приступив доктор Ойґен Вурціан (Dr. Eugen Wurzian[12]);
про своє прибуття він телеграфував до Федерального міністерства закордонних справ повідомленням „Прибув. Готель Жорж“, який знаходився за адресою Маріацька площа, 1 (сьогодні – площа Міцкевича).
Вурціан вступив на к.і.к. дипломатичну службу в 1906 році, до Львова у дипломатії республіканської Австрії він був задіяний з 1918 до 1921 року в Празі, після цього з листопада 1921 року до лютого 1922 року – у Дипломатичній місії в Берліні.
11 березня 1922 року Вурціан зміг нарешті рапортувати про початок офіційної діяльності свого консульства: „Відомство ‚Готель Австрія’ відкрито.“[13] Екзекватура була вручена Вурціану президентом Пілсудським 13 квітня 1922 року.
Першим завданням нового консула став набір персоналу: Вурціан розпочав з обслуги, а саме з німця-протестанта Зиґмунда Вроблевскі (Sigmund Wroblewski), потім в якості помічниці в канцелярських справах та друкарки була найнята також німкеня-протестантка Штефані Гразе (Stefanie Hrase), і врешті для опрацювання українських газет був взятий на роботу колишній к.к. фінансовий упорядник, прописаний у Відні, однак проживаючий на той час у Львові доктор Костянтин Кульчицький (Dr. Konstantin Kultschytzki).
8 квітня 1922 року Вурціан, досить у відчаї, так доповідав про можливості свого проживання: „Магістрат Львова і досі, 6 тижнів після мого прибуття сюди, не запропонував мені жодного приміщення як для службових, так і житлових цілей. […] Громадянин Польщі доктор Сеґалл (Dr. Segall), керівник великого нафтового концерну ‚Домброва’ у Львові запропонував мені […] у новому, щойно зведеному[14] будинку у центрі міста три кімнати на другому поверсі з передпокоєм та окремим входом […].“
Вурціан прийняв пропозицію і Федеральне міністерство закордонних справ звернулось до Федерального мінстерства фінансів з клопотанням про „підвищення попередньо виділеної на 1922 рік суми на оренду приміщення Консульського представництва у Львові до 600 000 пол. марок щорічно“ та заявило: „Усі докладені до цього часу зусилля Консульства у Львові віднайти прийнятні службові приміщення постійно зривались у зв’язку із розміром суми оренди; у Львові на даний момент просять та оплачують суми до 1,000.000 пол. марок за кімнату. Тепер, власне, з’явилась нарешті нагода отримати прийнятні службові приміщення для Консульства у новому, власне щойно зведеному будинку у центрі міста. Сума оренди цих приміщень, які складаються з трьох кімнат та передпокою складає 600.000 пол. марок в рік […] Ця сума орендної плати виглядає відносно незначною з огляду на те, що за подальше перебування в готелі за лише дві кімнати треба було б платити близько 1,200.000 пол. марок в рік. Слід зауважити, що за теперішнього стану надходжень щорічний дохід Консульства складе приблизно 30 млн. польських марок […]“[15]
Незважаючи на швидку реакцію Міністерства фінансів а також на те, що Консульство у Львові було відразу проінформоване, що оренда у принципі погоджена, ця справа зірвалась і пошуки службового приміщення були відновлені.
З 14 червня до 16 липня Консульство за вказівкою з Відня, а також задля чинення тиску на польські органи, щоб ті посприяли пошуку прийнятних приміщень, було змушене припинити свою роботу. Посланник у Варшаві Пост так висловлювався стосовно цих проблем та недостатньої підтримки польських властей:
„З часу встановлення нашого консульства у Львові Дипломатична місія не втомлювалась постійно доводити питання отримання прийнятних приміщень […] до відома тутешнього Міністерства закордонних справ. Коли я представляв генерального консула доктора Вурціана […] міністру закордонних справ Скірмунту [16], я вкотре підняв це питання та передав йому […] ноту, в якій попросив надати квартиру на вул. Коперніка 11, яка невдовзі мала звільнитись. З цього часу як з боку Міністерства закордонних справ, так і з боку […] Міністерства внутрішніх справ неодноразово надходили вказівки не лише до львівського воєводи, але й до тамтешнього бургомістра (президента міста) по можливості посприяти нашому консульству у цьому питанні. Окрім того нещодавно прийнятий Парламентом Польщі новий закон про реквізицію зобов’язує державні адміністрації надавати іноземним представництвам прийнятні приміщення в першочерговому порядку.
Те, що, незважаючи на згадане вище законодавче положення та зусилля тутешніх органів, питання розміщення […] і досі не є вирішеним, можна хіба-що пояснити місцевими обставинами, згідно з якими навіть найнижчий чиновник може саботувати виконання будь-якого наказу та в умовах яких можна завжди очікувати нових перешкод. […] З огляду на вище сказане я не вважаю, що це відповідає нашим цілям, якщо Консульство у Львові відновить свою роботу, як тільки намітиться хоча б якась перспектива успішного розв’язання питання розміщення представництва […]“[17]
Тим часом польський посланник у Відні граф Ласоцкі (Lasocki) був уповноважений Міністерством закордонних справ Польщі „користуючись нагодою перебування у Львові, підняти серед відповідних місцевих органів питання надання прийнятних приміщень для тамтешнього консульства.“ Ласоцкі так інформував посланника Поста про свої зусилля: „Приміщення Станіславського будівельного управління на вул. Коперніка 11 недоступні, оскільки це відомство за попередньою інформацією залишається у Львові. Натомість Магістрат реквізував під консульську канцелярію надзвичайно вигідно розміщену 4-кімнатну квартиру в центрі міста. Домовласник подав скаргу на це рішення, однак йому, Ласоцкі, вдалося домогтися від воєводи, щоб ця скарга була відхилена […] однак Магістрат зобов’язаний подати домовласнику трьохсторонню пропозицію для зайняття цих приміщень. Відтак йдеться про те, щоб з допомогою матеріальних компенсацій схилити домовласника на користь Консульства Австрії. […] Оскільки поряд з цією квартирою є ще дві кімнати заселені польськими офіцерами, то в намірах є поетапно придбати також і ці 2 кімнати, а саме для того щоб там міг мешкати генеральний консул доктор Вурціан […]“[18]
Незвичний захід закриття Консульства врешті обернувся успіхом. Після того як Міністерство закордонних справ у Варшаві звернулося у цій справі до польського Міністерства внутрішніх справ у зв’язку з наданням відповідної вказівки львівському воєводі, в розпорядження Консульства були передані чотири кімнати – за не вказаною адресою – і 17 липня роботу відомства було відновлено.[19]
Врешті на основі договору оренди від 20 липня 1922 року „пані Реґіна Іммердауер (Regina Immerdauer), власниця будинку на вул. Браєровській 14 (сьогодні – вул. Богдана Лепкого) у Львові та господарка квартири на другому поверсі цього будинку“ передала в оренду Генеральному консулу д-ру Вурціану „під службове та житлове приміщення чотири кімнати у вище згаданій квартирі, позначені на офіційному плані номерами 1-4, […] на період з 1 вересня 1922 року до 31 грудня 1925 року […] Розмір орендної плати з огляду на високу відвідуваність Консульства і пов’язане з цим погіршення технічного стану будинку був погоджений на рівні 4000 польських марок за кожну використовувану кімнату в місяць“[20], причому Вурціану вдалось сторгувати початково затребувану суму у розмірі 12000 до 4000 польських марок за одну кімнату.[21]
11 вересня 1922 року Консульство переїхало „у свої нові приміщення на Браєровській 14“.[22]
Вурціан залишив Львів 8 листопада 1922 року. Наприкінці жовтня 1922 року він ще скаржився Федеральному міністерству закордонних справ про те, що „включення Консульства у Львові до 16-ї групи тарифної сітки […] не відповідає значенню цього відомства […] де в середньому щомісяця (фіксуються) 200 адміністративних справ, 30 видач австрійських паспортів та 700-800 віз. Місячний чистий дохід складає приблизно 2,000.000 (два мільйони) польських марок. Кількість політичних справ (майже всі звіти) досягла за ці 8 місяців позначки 60.
Відтак варто було б принаймні включити дане консульство до категорії тих, які мають особливе значення, якщо вже з огляду на чутливість польського уряду до західноукраїнського питання тут ще не було створено генерального консульства. Адже значенню більш ніж п’ятимільйонного (5,000.000) українського народу, який складає значну переважну більшість населення в окрузі даного Консульства, який охоплює Львівське, Станіславське та Тернопільське воєводства, і який має уряд in partibus (за кордоном) мало б відповідати принаймні генеральне консульство.
Львів має більше політичне значення, ніж Любляна (не кажучи вже про Мілан та Чикаго) та більше політичне значення, аніж усі генеральні консульства окрім, можливо, Мюнхена та тимчасово Кельна внаслідок розміщення там органів Антанти. Його значення полягає не у паспортних справах та адміністративній діяльності, а у завданнях політичного спостереження за українським рухом загалом та західноукраїнським зокрема і спостереження за торгово-політичною ситуацією в цілому регіоні на південному заході Європи, заселеному українським народом.“[23]
Клемент Йозеф Вільднер (Clemens Josef Wildner[24]), перед тим з квітня 1920 до січня 1921 року тимчасовий керівник Консульства в Дортмунді, а після того з березня 1921 до листопада 1922 року Прикріплений службовець у Дипломатичній місії у Варшаві, прибув до Львова 8 листопада 1922 року.
У своїх мемуарах[25] він пригадує таке:
„ […] Консульство у Львові, куди я прибув на початку листопада 1922 року, було маленьким відомством; його основними завданнями були опіка за громадою (колонією) та надання візових послуг, причому умови роботи у цій сфері були ідентичними до тих, що у Варшаві, а саме безперервна боротьба з безкінечними масами галицьких євреїв, які прагнули переїхати до Австрії. Відносини з офіційними органами були у більшості випадків дружньо-коректними; якщо ми мали справу з колишніми к.к. чиновниками, наприклад з начальником поліції, то відносини були навіть сердечними; у таких випадках ми охоче згадували старі добрі часи, за якими сумували «галичани», після того як мали досвід роботи з Варшавою, яка звісно взяла на себе гегемонію у новій Польщі.
Найцікавішим у моїй діяльності у Львові було спостереження за політикою поляків відносно проживаючої у трьох східних воєводствах (Східна Галичина) рутенської національної групи. Більшу частину інформації про цю проблему я отримував від відомих рутенців, які регулярно та відкрито під дріб’язковими приводами говорили на цю тему у Консульстві; вони постійно інформували мене про ситуацію та опір рутенців проти полонізаційних стремлінь Варшави.
Надаючи мені інформацію, яку вони, вочевидь, передавали також моїм колегам, рутенці прагнули зокрема донести до відома зарубіжжя проблему рутенських меншин у Польщі та їх національну оборонну боротьбу проти польської політики утиску. Для Відня та нашої державної поліції мої звіти, які на я основі інших розвідувальних даних мав змогу складати об’єктивним чином, були цікавими та мали цінність також і тому, що у Відні мешкала група рутенських емігрантів, яка на велике незадоволення Варшави була надзвичайно активна у своїй пропагандистській, але й також політичній роботі.
Нестримна політика утиску рутенської меншини у східних галицьких воєводствах з боку поляків, які ще самі декілька років тому кричали на ґвалт у зв’язку з національною політикою, яку провадили щодо них росіяни та німці, давали мені щоразу привід для роздумів про політичну на національну «етику», яка була хрещеною матір’ю мирного диктату переможців у 1919 році та для проведення порівнянь між їхніми пропагандистко-моралізаторськими обіцянками під час війни та реальними результатами великої боротьби народів […].
[…] Повертаючись до рутенського питання. Хоч Польща і зобов’язалась у зв’язку з остаточним встановленням своїх східних кордонів гарантувати широку автономію проживаючій у трьох східних воєводствах колишнього коронного краю Галичини національній групі рутенців, вона відразу почала рішучими методами придушувати будь-який прояв національного почуття проживаючих там рутенців. І тут відносно національних меншин практикувалась звична для більшості держав, як тоді, так і сьогодні, гра з її незмінними методами та правилами. Адміністрація була суто польською, не було жодного рутенського чиновника чи службовця, державною мовою була польська і, звісно, жоден польський чиновник не розумів рутенської мови. У суто рутенських областях встановлювались польські школи, особливо на кордоні з Росією Варшава провадила надзвичайно агресивну політику польської колонізації, причому польські поселенці, які отримували всіляку фінансову та економічну допомогу збоку держави, мали також військову організацію та були озброєні, в той час як з рутенських селян та ремісників зі всієї жорсткістю стягувались податки.
Незважаючи на всі прохання та протести, рутенці так і не отримали свого власного університету, хоч вони на основі бездоганних статистичних даних могли цілком обґрунтувати необхідність встановлення такого, натомість були змушені задовольнятись скромним рутенським відділенням у польському Львівському університеті. Також при підборі професури, яка мала право здійснювати педагогічну діяльність у цьому відділенні, як також при складанні навчального плану закладались надзвичайно строгі критерії, щоб бути убезпеченим від неприємних несподіванок.
На виборах до Сейму (польського парламенту) виникла дивовижна картина, коли навіть у районах, в яких окрім польських чиновників та військових не проживало жодного поляка, були обрані кандидати польського походження.
Все більш жорсткі заходи полонізації викликали логічним чином також все більш гострі та радикальні реакції рутенського населення, успіх яких однак за такого стану речей міг бути лиш досить скромним. Раз за разом здійснювались замахи з вбивствами ненависних поліцейських та податкових чиновників. Після того як львівський воєвода у зв’язку із страйком рутенських студентів закрив рутенське відділення у польському університеті Львова, вони заснували свій власний, таємний рутенський університет.
В знак протесту проти високих та брутально стягуваних податків рутенські селяни та землевласники обмежились тим, що обробляли лише стільки землі, скільки було необхідно для покриття їх власних потреб. Щоб зламати цей опір, який, звісно, порушував політичну концепцію Варшави, у такі райони відправлялись справжні військові каральні експедиції з радикальним примусовим заселенням військових у цивільних будинки (розквартирування) особливо непокірних землевласників у формі драгонад; у такий спосіб опоненти робилися більш покірними. Ліга Націй, до якої в 1924 році звернувся лідер рутенської національної меншини Є. Петрушевич, як і у багатьох інших випадках виявилась абсолютно безпорадною і у цьому питанні.
І яким був результат усіх цих стремлінь полонізації, які так грубо порушували основоположні принципів національної етики? Східна Галичина залишилась рутенською, а після останньої війни була змушена відійти росіянам. […]“
Навесні 1923 року особовий склад Консульства у Львові охоплював консула Клеменса Вільднера секретаря консульської канцелярії Йозефа Райнберґера (Josef Rheinberger[26]) асистентки Штефані Валерії Гразе (Stefanie Valerie Hrase[27]) та покоївки.[28]
Наприкінці 1923 року штатне консульство у Львові було перетворене на почесне (нештатне) консульство, причому „виключно в цілях […] якомога більшої економії“. 1 грудня 1923 Вільднер рапортував, „нештатний персонал та службові приміщення були звільнені до 1 січня 1924 року.“ [29]
Перетворення консульства на почесне відомство не припало до смаку австрійським підприємцям та громадянам, які проживали у Львові і які 19 грудня 1923 року звернулись до Відомства федерального канцлера у Відні з проханням, „залишити австрійське штатне консульство, яке існувало до цих пір у Львові, оскільки останнє, знаходячись в центрі Східної Малопольщі, видається необхідним […] з економічних та торгово-політичних міркувань, хоча б вже з огляду на Східні ярмарки (Ostmesse), які відбуваються щороку у Львові […] За консула Вільднера у Львові було засновано асоціацію для підтримки потребуючих допомоги австрійців у Львові та Східній Малопольщі, завдяки чому між проживаючими тут громадянами Австрії утворився тісний зв’язок. Якщо штатне консульство Австрії у Львові таки буде ліквідоване, то все це опиниться під питанням […]“
Консул Вільднер залишив Львів 24 грудня 1923 року.
Почесне консульство Республіки Австрія у Львові 1924 – 1938
Перший почесний консул Австрії у Львові Стефан фон Бачевський (Stefan von Baczewski) народився 1 грудня 1892 року у Львові, відвідував Львівську гімназію та гімназію у Відні-Кальксбурзі (Wien-Kalksburg). Після правничих студій в університетах Відня та Львова з 1916 року працював канцелярським чиновником в к.к. Резиденції намісника (штатгальтера) у Львові. Ставши в 1920 році окружним комісаром та перейнявши керівництво промисловим підприємством „Й. А. Бачевський“ („J. A. Baczewski“), він залишає державну службу в 1921 році, Згідно офіційного досьє він був надзвичайно заможним, мав розгалужену мережу контактів і користувався значним авторитетом. Він був одружений на Марґареті нар. фон Кунцевич (Margarethe, geb. von Kuncewicz).
Стефан фон Бачевський був призначений почесним консулом Республіки Австрія у Львові декретом від 4 січня 1924 року. Спочатку він залишив Консульство у попередніх приміщеннях, після чого влітку 1924 року перебрався у свій, тоді якраз зведений, житловий будинок на вул. Пельчинського 35 (сьогодні – вул. Девітовського).
Очолюване ним підприємство „J. A. Baczewski“ було назване на честь Йозефа Адама Бачевського (Józef Adam Baczewski). Родина Бачевських заснувала в 1782 році ґуральню у Вибранівці, сьогодні 40 кілометрів від Львова. У 1810 році горілчаний завод переїхав до Знесення, тодішнього передмістя Львова. Наприкінці ХІХ століття підприємство перейшло до Йозефа Адама Бачевського (1829-1911), правнука засновника, і відтоді носило назву „J. A. Baczewski“. Останній розширив виробничі потужності і почав експортувати польські горілчані вироби в інші європейські країни. Йозеф Адам Бачевський брав активну участь у політичному та економічному житті Львова, був великодушним меценатом та філантропом. Після смерті Йозефа Адама в 1911 році підприємство перейняли його сини Леопольд (1859-1930) і Генрик (1864-1930). У міжвоєнний період ним керував син Леопольда Стефан Бачевський; його резиденція знаходилась на вулиці Пельчинського 35, де також розміщувалось Почесне консульство Австрії та де мешкав амтсрат (радник) Райнберґер.
Восени 1928 року до Львова прибув новий, прикріплений до Почесного консульства чиновник, амтсрат Ганс Форнер (Hans Forner)[30], до того – працівник адміністрації Консульської академії. У листопаді прибуло також його майно. Форнер ніяк не міг змиритись з вологими маленькими кімнатками, в яких проживав його попередник Райнберґер – їх площа не досягала навіть 8-ми метрів фургону для перевезення меблів – ,[31] і тому на порядку денному постало питання переїзду відомства та квартири прикріпленого чиновника з будинку Бачевського, в якому до того ж ще й проживав його хворий дядько.
На початку 1929 року Бачевському вдалось „отримати на вул. Сиктуській 35 на 3-му поверсі […] шестикімнатну квартиру. […] Незважаючи […] на серйозний інтерес до цього розміщеного в центрі міста об’єкту оренди збоку кількох потенційних покупців, моєму […] адвокату […] вдалось отримати її за місячну оренду у розмірі 90 (девяносто) доларів [32]. […]“ [33]
Зайняте 1 лютого 1929 року нове бюро складалось з 6-кімнатної квартири та представницької зали; з них дві кімнати та зала були відведені під відомство, а чотири кімнати – під квартиру амтсрата (радника) Ганса Форнера, який мусив за це взяти на себе відповідну частину орендної плати.
В квітні 1929 року Бачевський був призначений Федеральним президентом Вільгельмом Мікласом почесним генеральним консулом у Львові, що однак не означало підвищення у ранзі самого відомства. [34]
У 1932 році Бачевський повідомив про черговий переїзд, здійснений 30 квітня „безпосередньо після закінчення робочого дня“. „Орендована квартира знаходиться в центрі міста, в безпосередній близькості до Головного поштамту на вул. Оссолінських 4 (сьогодні – вулиця В. Стефаника); а саме на другому поверсі. Вона складається з великого та малого передпокою, п’яти великих фасадних кімнат, кухні, ванної та підсобних приміщень. З п’яти кімнат дві […] разом з великим передпокоєм відведені для відомства, а три кімнати […] разом з кухнею, ванною – для квартири прикріпленого чиновника […]“.[35]
Новоприбулий восени 1937 року Посланник у Варшаві Гайнріх Шмід (Heinrich Schmid) швидко набув неприємностей з почесним консулом Бачевським, який в ході зустрічі з ним 10 лютого 1938 року вимагав „ревізії його участі в отриманні консульських зборів “. У Шміда склалось не надто добре враження про свого львівського почесного консула і він „конфідеційно“ доповідав:
„У пана фон Бачевського, який загалом справляє непогане враження, на жаль, ганебне бачення своїх функціональних обов’язків. Складається думка, що він практично не дбає про своє відомство, чого він зрештою і не приховує. Він пояснив мені, що у консульстві він цілком зайвий. Суттєвих інтервенцій в роботу відомства не було з того часу, як польська адміністрація стала настільки централізованою, що всі справи повинні вирішуватись у Варшаві. А зі всім іншим справляється й поготів амтсрат Корнер. Він – Бачевський – з огляду на своє підприємництво зовсім не має часу дбати про справи Консульства; часто його місяцями немає у Львові. Відомство федерального канцлера, Відділ закордонних справ мусить, вочевидь, миритись з такою ситуацією. В інакшому випадку він би звісно без церемоній передав свою посаду у вільне розпорядження.
Я, певна річ, досить чітко пояснив панові фон Бачевському мою позицію стосовно його бачення своєї консульської посади. Чи мені вдалось змінити його погляди, щоправда, залишається абсолютно невідомим. Я ще не був у Львові і тому не можу скласти картину ані про обсяги роботи Консульства (згідно представлених паном фон Бачевським службових звітів відомство опрацювало в 1937 році 5312 вхідних справ), ані про те, як почесний генеральний консул служить нам в інший (репрезентативний) спосіб […]“ [36]
Звіт Шміда так і не дізнався своєї долі у Відні. Як справи пішли далі після аншлюсу (приєднання) в березні 1938 року можна простежити з листа дружини амтсрата Корнера до неідентифіковного колеги „Фредля„ („Fredl„) від 10 квітня 1938 року:
„Ганс був приведений до присяги в Кракові, після чого з Варшави прибув сюди радник посольства фон Вюліш (von Wühlisch) [37], щоб оглянути ситуацію на місці та переговорити з главою відомства. Ним було замінено устакування Консульства, оренда приміщення та утримання персоналу перейшло до імперського уряду Німеччини. Робота йде далі, тільки паспорти та візи видаються тепер у Кракові, поки не буде задоволене клопотання до польського уряду про встановлення у Львові штатного німецького консульства. З минулого тижня тут присутній старший інспектор Шпрінк (Sprink) від Посольства, який перебуває тут на службі разом з Гансом […] Складається враження, що ми ще залишимось тут на час реорганізації, оскільки Ганс добре знає країну, людей та мови […] Сьогодні пан Шпрінк [38] і Ган поїхали на вибори [39] в Бойтен (сьогодні – Битом, Польща). […] Вони виїхали зі Львова о 6-й ранку і повернуться сюди лиш після опівночі, з 2-годинною зупинкою у Бойтені. Як би там не було – далека та дорога подорож, яку можуть дозволити собі тут лиш одиниці […]“ [40]
Зміна епох – неперервність адміністрації:
шапка листа, підпис та вхідний штамп на „Місячних звітах про надходження консульських зборів“
від 28.2. і від 31.3.1938 року
Зрештою Німецька імперія відновила закрите 11 листопада 1918 року Консульство у Львові; 10 лютого 1939 року німецьким консулом було призначено Ґебгарда Зелоса (Gebhard Seelos)[41]; він приступив до виконання службових обов’язків 8 березня 1939 року і займав цю посаду до 1 вересня 1939 року.
Список використаних джерел
[1] Республіканський архів (AdR), Новий адміністративний реєстр (NAR), ФМЗС, Відділ 8 Місії, K 375 Le-Lem, Держуправління закордонних справ (StAfÄ) Zl. 6772/II-6/1919 від 9.7.1919 р.
[2] AdR, там само, StAfÄ II-6772/6 1919 від 19.7.1919.
[3] Карл Ґраф Ромер фон Хишув (Karl Graf Romer von Chyszow), * 27.9.1885 + ?; к.і.к. дипломат, у жовтні 1918 придворний та міністерський віце-секретар в к.і.к. Міністерстві закордонних справ, як міністерський комісар – на службі у к.і.к. Воєнному міністерстві.
[4] AdR, там само, Німецько-австрійське (dö) державне управління військових справ Відділ AL Zl. 8479.1919 від 8.11.1919 до ДСЗС.
[5] AdR, там само, Ф. Мін. фінансів 38.053 від 3.8.1921
[6] Альфонс Кнаффль-Ленц, * Ґрац 31.12.1878 + Зальцбурґ 21.4.1957; на к.і.к. дипломатичній службі з 1911 року, зокрема у 1913-1914 рр. Дипломатична місія в Ріо-де-Жанейро. У 1914-1919 роках Посольство в Мадриді, 28.12.1919 – 28.11.1921 Представництво/Дипломатична місія у Варшаві; Кнаффль-Ленц знав свого співрозмовника по спільній роботі на к.і.к. службі в Ріо-де-Жанейро.
[7] AdR, там само, Уповноважений представник австр. уряду у Варшаві Zl. 3228/A від 25.9.1921.
[8] Карл Франц Бертоні * Станіслав, Галичина (Івано-Франківськ, Україна) 4.10.1876 + Ріо-де-Жанейро, Бразилія 10.2.1967; консульський атташе у Консульстві в Бухаресті у 1900-1901 рр., у Генеральному консульстві в Ріо-де-Жанейро у 1901-1902 рр., у Консульстві в Курітібі у 1902-1904 рр., у ГК в Ріо-де-Жанейро у 1904-1905 рр., постійний управляючий ГК в Сан-Паулу в 1905-1911 рр., керівник ГК в Ріо-де-Жанейро у 1911-1913, керівник К. в Софії у 1913-1918 рр., на дипломатичній службі в Польщі з 1918 року, генеральний секретар у 1918 році, начальник адміністративного відділу у 1921-1931 рр., Міністр закордонних справ у 1923-1924 рр., емігрував до Бразилії в 1947 році.
[9] AdR, там само, Федеральне міністерство закордонних справ (BMÄ) Zl. 64.008/2A 1921 від 7.8.1921 до Представництва Австрії у Варшаві.
[10] Медардус Довнарович (Medardus Downarowicz), * Лохов в Підляшші (Lochow in Podlesien) 22.5.1878 + Варшава 16.10.1934, міністр внутрішніх справ 20.9.1921-3.3.1922
[11] AdR, там само, Представництво Австрії у Варшаві Zl. 3875/A від 5.11.1921.
[12] * Петерсвальд, Австрійська Сілезія (Петрвальд, Чехія) 16 січня 1879 + Відень 18 липня 1943
[13] AdR, там само, Телеграма К у Львові до МЗС від 11.3.1922.
[14] AdR, там само, К у Львові Zl. 125 від 8.4.1922.
[15] AdR, там само, МЗС Zl. 21173/2E від 20.4.1922 до ФМ фінансів.
[16] Константин Скірмунт (Konstanty Skirmunt) (1866–1949), Посол в Римі 1919–1921, Міністр закордонних справ 1921-1922, Посол в Лондоні 1929-1934.
[17] AdR, там само, Дип. Місія у Варшаві № 2744/A від 24 червня 1922.
[18] AdR, там само, Дип. Місія у Варшаві Zl. 3060/A від 17.7.1922.
[19] AdR, там само, К у Львові Телеграма без номера 17.7.1922.
[20] AdR, там само, Договір оренди від 20.7.1922, Додаток до МЗС Zl. 43.159/2-E.
[21] Сума оренди станом на 1.3.1923 була підвищена до загалом 32 000 польських марок.
[22] AdR., там само, К у Львові Zl. 1272 від 16.9.1922.
[23] AdR, там само, К у Львові Zl. 1596/res від 27.10.1922.
[24] * Райхенберґ, Богемія (Ліберец, Чехія) 25 грудня 1892 + Відень 20 лютого 1965
[25] Клеменс Вільднер. З Відня до Відня. – Відень 1961 (Clemens Wildner, Von Wien nach Wien, Wien 1961); львівський період описаний на с. 89 – 100.
[26] * Фельдкірх 20.7.1891 + Фельдкірх 14.10.1863; 1919-1938 австр. консульський чиновник, 1938-1945 німецька дипломатична служба, 1948-1956 австр. дипломатична служба.
[27] * Львів 10.4.1905
[28] AdR, там само, K у Львові 1751/A від 24.4.1923.
[29] AdR, ebenda, K Lemberg 28-Res vom 1.12.1923.
[30] *Краковець, округ Літтау, Моравія (Краковець. Чехія) 6.4.1884 + Берлін–Вільмерсдорф 1 вересня 1943; з 1905 року – нештатний службовець к.і.к. Консульської академії у Відні, в якій він працював до 1928 року; 28.10.1928 – службовий секретар і де факто керівник Почесного консульства у Львові, 1935 амтсрат (службовий радник); після «аншлюсу» – Консульство Німеччини у Львові; з 9. 9.1939 – Міністерство закордонних справ у Берліні; з 16. 3. 1940 – Дипломатична місія в Гельсінкі, з 16. 7.1941 – Генеральне консульство в Скоп’є. З 13. 5. 1942 – адміністративний та кадровий відділ МЗС / Реферат Z/Шифрувальна справа. Дружньо надана інформація др. Мартіном Крегером, реф.117, МЗС у Берліні.
[31] AdR, там само, Лист Форнера до генерального консула Главача, BKA-AA (Відомство федерального канцлера-Відділ закордонних справ) від 14.11.1928.
[32] На той час 805 злотих.
[33] AdR, там само, К у Львові 290/A від 4.2.1929.
[34] AdR, там само, ВФК ВЗС (BKA AA) 106.074-13особ/29 від 8.4.1929.
[35] AdR, там сам, К у Львові 1827 від 2.5.1932.
[36] AdR, там само, Місія у Варшаві № 568/A-1938 від 23 лютого 1938.
[37] Йон фон Вюліш (John von Wühlisch), * Оппельн 27.2.1889 + Краків ? 27.1.1943, німецька дипломатична служба 1919-1939, радник Посольства у Варшаві 17.8.1936 – Sept. 1939, з жовтня 1939 в штабі Обер Ост (Верховного командування всіх німецьких військ на Сході), в жовтні 1939 в Лодзі, після цього у Кракові 1939-1943; щодо особи Вюліша див. Сюзанне Кінлехнер (Susanne Kienlechner „The Nazi Kultur in Poland. Rudolf von Scheliha und Johann von Wühlisch. Zwei Deutsche Diplomaten gegen die nationalsozialistische Kultur in Polen“); дружньо надано Мартіном Крьоґером (Мartin Kröger), реф. 117, МЗС в Берліні.
[38] Ґеорґ Шпрінк, * 28.6.1882 + Берлін –Вільмерсдорф 2.7.1956; чиновник вищої дипломатичної служби 1918-1945, у Посольстві Німеччини у Варшаві 5.4.1936-23.9.1939; дружньо надано Мартіном Крьоґером (Мartin Kröger), реф. 117, МЗС в Берліні.
[39] Вибори до рейхстагу та референдум з питання аншлюсу 10.4.1938; останні могли проводитись лишень на території Німецької імперії або за кордоном лишень на борту німецьких кораблів у відкритому морі.
[40] AdR, там само, лист від 10.4.1938.
[41] * Мюнхен 13.3.1901 + Зеєгаузен/Штаффельзеє 18.12.1984; нім. дипл. служба 1925 – 1944 і 1953 – 1966 рр.; генеральний консул в Стамбулі 1953-1955, Посланник в Ліссабоні 1955-1956, Посол в Ліссабоні 1956-1958, посол в Афінах 1958-1962, в Ріо-де-Жанейро 1962-1966; дружньо надано Мартіном Крьоґером (Мartin Kröger), реф. 117, МЗС в Берліні.